ГРEГОРI: Це, загалом, дуже цінна риса — чим би людина не займалася. А скажіть, як усе ж таки склалося ваше життя? Напевно, ще в дитинстві, коли ви раптом вирішили піти цим шляхом?

ОЛЕКСАНДР: Знаєте, усе почалося банально, навіть кумедно — по-дитячому. Дівчина… Дівчина, яка ходила на танці, мені безмежно подобалася. На жаль, її вже немає серед живих, але я й досі згадую її з теплом і вдячністю.

Якось до нашого класу прийшов підтягнутий, високий, красивий чоловік і сказав: «Діти, набираю новий колектив. Хто хоче — приходьте. Не пошкодуєте. У нас будуть гастролі, поїздки на море, концерти…» Ну, я як дитина — пішов. Пішов за дівчиною. Дівчина невдовзі перестала займатися, а я залишився. Мене помітили, почали приділяти увагу — і все, мене “зачепило”.

ГРEГОРI: І куди ж ви тоді пішли?

ОЛЕКСАНДР: Це був самодіяльний колектив, абсолютно аматорський, при Дарницькому палаці культури в Києві. Я там протанцював буквально рік, а потім вступив до інституту культури. І ось тут почалося найцікавіше.

Там я зустрів людей, які особисто знали Пала Павловича Вірського. Вступав я, чесно кажучи, не зовсім розуміючи, де себе застосувати. Я непогано малював, думав вступати на архітектурний факультет, але все ж мене тягнуло до танцю. Тому пішов навчатися на балетмейстера. І тут мені справді пощастило — я познайомився з дружиною Вірського, яка в нас викладала український танець. І саме завдяки їй я остаточно вирішив займатися танцями професійно.

Після кількох репетицій вона підійшла до мене, подивилася, така маленька, а я для неї високий, і каже: «Слухай, ти наш». Я не зрозумів: «Чий наш?» Вона посміхнулася: «От Паша би тебе взяв». Я питаю: «А хто такий Паша?» — і весь зал розсміявся. Ніхто не міг повірити, що я не знаю, що Паша — це Пал Павлович Вірський. Коли я все це усвідомив, мені стало і соромно, і радісно. Вона почала приділяти мені багато уваги, робити зауваження, підказувати — а це, знаєте, безцінно.

Пізніше я вирішив вступити до студії при ансамблі Вірського, вже навчаючись на третьому курсі інституту. Так сталося, що я справжній щасливчик: одночасно закінчив два навчальні заклади — два роки студії Вірського і чотири роки інституту культури. Це був 1984 рік. І того ж року я закінчив і інститут, і студію.

Після цього мене призвали до армії. А після служби мене прийняли в ансамбль. Це було справжнє щастя. Знаєте, це як виграти мільйон.

Вступ до ансамблю був дуже складним. Тоді на відбір приходило по двадцять-двадцять п’ять осіб. Коли перевірявся я, взяли лише двох — мене і одну дівчину. І все.

ГРEГОРI: А що означає стати солістом ансамблю?

ОЛЕКСАНДР: Гарне запитання. Солістом вважають того, хто виконує сольну партію, хто має техніку, харизму, виразність. Знаєте, у нас в ансамблі багато хто вирізнявся — їх було видно одразу із залу. Просто тому, що вони були імпозантні, красиві, пластичні, із чудовими рухами. На них глядач відразу звертав увагу.

Більше того, потім приходили відгуки — і навіть до нашого шефа, тоді це був Мирослав Михайлович Вантух, — підходили й казали: «А хто це у вас новий? Подивіться, як він вирізняється, які гарні рухи, як професійно виконує». І це було краще за будь-яку зарплату. Бо така похвала — від сторонніх людей — означала дуже багато.

А шеф, почувши таке, міг одразу підняти зарплату. Бо тебе помітили.

Пам’ятаю, коли я прийшов в ансамбль, у мене був випробувальний термін — за договором, могли будь-коли звільнити. Але мене все ж узяли в поїздку до Америки. У 1987 році ми вперше туди полетіли. А невдовзі після повернення я отримав найвищу категорію — «артист балету вищої категорії». На той час це було 180 рублів. Для порівняння — мій батько-інженер отримував 120.

Ми часто їздили за кордон, економили на добових, на харчуванні. Звичайно, щось привозили, перепродавали, купували одяг, квартири, машини. На той час це здавалося вершиною щастя.

ГРЕГОРІ: Ну, це серйозно, звісно.

ОЛЕКСАНДР: На той час — дуже серйозно. Ви ж розумієте, тоді, наприкінці вісімдесятих, з 1987 по 1991 рік, за кордон виїжджали лише дипломати, артисти й спортсмени. І все. Ну, ще моряки. Решта — ніколи. Тому, коли ми приїжджали за кордон, на нас дивилися як на щось особливе, незвичайне.

Пам’ятаю, після Америки я повернувся додому — тоді в моді були варені джинси й варена куртка. І я приїхав саме в такому вигляді. Так от, мені проходу не давали — ні в метро, ні в автобусі. Усі оберталися, хтось шепотів: «Сокіл Київ!» Я чув — думали, що я хокеїст. Бо плечі широкі, фігура спортивна, зріст високий. «Сокіл Київ! Сокіл Київ!» — пам’ятаю це досі. Було смішно.

ГРЕГОРІ: Знаєте, от ви говорите, і я згадую ті роки... Звісно, одразу спливають у пам’яті різні історії. Адже тоді нерідко траплялося, що хтось із артистів Великого театру залишався за кордоном, або хокеїсти, яких ви згадали. Та й співробітники ООН чи інші люди, які мали можливість виїжджати, — багато хто з них залишався. Загалом це було доволі широке коло людей, яким дозволяли подорожувати й які не поверталися. А в ансамблі Вірського були такі випадки?

ОЛЕКСАНДР: Хочу одразу сказати — ні. І скажу це зі щирою повагою, добрим, навіть святим словом — про Пала Павловича Вірського. За всю історію ансамблю під його керівництвом — а він очолював колектив двадцять років, до самої своєї смерті у 1975 році, — жодна людина за кордоном не залишилася. Ніхто не втік. Ніхто.

Він мав величезний авторитет. Люди дивилися на нього, як на Бога — це не перебільшення. Це правда. Його обожнювали, вірили йому, як батькові. Авторитет був абсолютний, беззаперечний. Звичайно, у колективі, як і в будь-якому театрі, були свої труднощі, свої внутрішні суперечності, підводні течії — але повага до Вірського була безумовною.

ГРЕГОРІ: А якого роду?

ОЛЕКСАНДР: Якого роду? Знову ж таки — конкуренція. Вона буває не лише професійна, а й закулісна. Скандали, інтриги, анонімки — усе це було. За часів Вірського анонімок писали багато. КДБ тоді працювало на повну потужність. І, на жаль, доноси діяли, у тому числі й проти самого Вірського.

Ви знаєте, Вірський серйозно постраждав після поїздки ансамблю до Іспанії, коли на концерт прийшов Отто Скорцені. Це був соратник Гітлера — людина неординарна, хоча, безумовно, фашист і злочинець. Він був професійним розвідником, тим самим, хто визволив Муссоліні з полону й доставив його до Гітлера. Це була особистість великої сміливості — але, повторюся, фашист і негідник. Після війни, завдяки співпраці із західними спецслужбами, він уникнув покарання: передав їм цінну інформацію, і йому «списали» багато гріхів. Жив він потім непогано, можна сказати, досить комфортно.

І ось він прийшов на концерт ансамблю Вірського — правда, не до нас, я тоді ще не працював у колективі. Під час антракту його провели за лаштунки. Хто саме — досі незрозуміло.

ГРЕГОРІ: Кажуть, перекладач.

ОЛЕКСАНДР: Так, але проблема в тому, що Вірський не знав, кому він тисне руку. І хтось одразу це сфотографував і доніс. Розумієте, під час концертів і після них за лаштунками та біля сцени завжди стояли натовпи людей. Вони хотіли нас побачити, доторкнутися. Мене самого не раз хапали за ноги, питали: «У тебе там пружини? Як ти так високо стрибаєш?» Це було звичне явище. І я розумію, що й до Вірського тоді підійшов імпозантний чоловік, красень, потиснув руку, подякував через перекладача і сказав: «Я пам’ятаю ваші російські зими — вони дуже холодні, але ваші танці надзвичайно гарячі». Це його слова. Вірський просто подякував — він не знав, хто перед ним.

Але варто було йому повернутися до Києва — і все. КДБ одразу взяло його «в розробку». Майже три роки ансамбль був невиїзним. Але це ще пів біди. Головне — вони почали його нищити морально.

Вірський, як будь-який справжній митець, був дуже емоційним. На сцені все йде від почуття: якщо немає емоції — немає мистецтва. А він був людиною тонкої душевної організації. Це його підкосило. У нього тремтіли руки, він багато курив, морально себе з’їдав. Хоча міг би прожити значно довше.

Згодом, завдяки Щербицькому, його привітали з ювілеєм — і тоді все, здавалося, повернулося на свої місця: задзвонили телефони, з’явилися ті, хто раніше відвернувся, хто раніше не давав йому проходу. Все стало на свої місця.

Але шрам у душі залишився назавжди. Розумієте, не можна так ставитися до людини, яка геніально ставила танці, яка фактично формувала культуру України — та, зрештою, і всього Радянського Союзу — на світовому рівні. Але, в принципі, нічого дивного тут немає — це був такий час, це був Радянський Союз. Там не любили тих, хто мав великий авторитет і талант. Вони прагнули всіх зрівняти, бо, за їхньою логікою, «талановиті» мали бути лише в ЦК КПРС, а решта — ніщо.

ГРЕГОРІ: Це правда. Знаєте, історія з Отто Скорцені — одна з найвражаючих і, мабуть, найтрагічніших у долі самого Вірського, бо вона справді вплинула на його життя — і фізично, і морально. Але я хотів сказати ось що. Тепер усе можна знайти в інтернеті — я прочитав службову записку двох співробітників держбезпеки, які супроводжували ансамбль під час тієї поїздки. І вони написали, очевидно, виправдовуючись, тому що після цього їх зняли з посад. У записці зазначено, що вони нібито заздалегідь знали: Скорцені та його сім’я сидітимуть у десятому ряду і що вони планують зайти за лаштунки між першим і другим відділенням. Не знаю, наскільки це правда.

ОЛЕКСАНДР: Це правда. Ба більше — коли все це сталося, Вірський нікому нічого не говорив. Єдине, коли його вже виправдали, він поставив лише одне запитання. Я ж знаю, що КДБ нас курувало — я це пам’ятаю, я сам із цим стикався. Так от, він сказав: «А як же ви допустили, що цей чоловік зайшов до мене за лаштунки? Де ви були?» Це було єдине, що він сказав. Він не шукав винних, не виправдовувався. Просто спитав: «Де ви були?»

ГРЕГОРІ: А як ви думаєте, чому саме в той складний момент, коли ансамбль опинився під тиском, Щербицький — керівник Компартії України — раптом втрутився, подзвонив і привітав Вірського з шістдесятип’ятиріччям? Чому він його підтримав?

ОЛЕКСАНДР: Я скажу точно — знаю це на сто відсотків. По-перше, усі скучили за ансамблем Вірського. А по-друге, не забувайте: ансамбль привозив країні валюту — і чималу. Ми постійно привозили великі кошти в Радянський Союз. За певними джерелами, я не можу назвати точних цифр, але суми були величезні. Значна частина йшла прямо до Москви, щось залишалося в Україні. Звісно, ми були бюджетною організацією, але наші гастролі багаторазово перекривали всі витрати.

Ну що таке сто–сто вісімдесят рублів на місяць? Це ж фактично тридцять–сорок доларів. Зарплата інженера. А в нас було по п’ять–шість закордонних відряджень на рік — і не простих. Імпресаріо, які нас запрошували, на цьому багатіли. Наприклад, один із них — Фредерік Сквара — після нашої першої гастролі купив собі «Роллс-Ройс» і офіс у центрі Парижа. Уявляєте? Це вже про щось говорить.

Щербицький розумів, що ансамбль Вірського — це не просто колектив, а національне надбання України. Престиж держави. Як можна було залишити ансамбль без сцени, без гастролей, коли він представляв Україну у світі? Звичайно, він не витримав і втрутився.

Були, звісно, свої тертя, суперництво. Адже існувала негласна конкуренція між ансамблями Вірського і Мойсеєва. Нам натякали: ви — номер два, вони — номер один. Але, знаєте, найкращу оцінку завжди давав глядач.

Я пам’ятаю Нью-Йорк, Париж, Люксембург, Монако… Особливо Монако. Ми летіли туди чартером, дали один концерт. Перед нами виступав кубинський цирк. Це було в казино Монте-Карло — найпрестижніший майданчик. У залі сиділи мільярдери, почувалися вальяжно: їли, пили шампанське, курили, перед ними стояли вази зі свіжими квітами. На цирк дивилися байдуже.

І раптом зазвучала наша музика. Перший номер — вони ще сиділи спокійно. Другий, третій — стали гасити сигарети, нахилятися вперед, поступово поринати в наше дійство. На початку концерту в залі була тиша, але коли ми закінчили — зал встав. Спочатку вони аплодували ногами, а потім почали виривати живі квіти з ваз і кидати їх на сцену.

А це ж не прості люди — це ті, хто бачив у своєму житті все. Дуже заможна, вибаглива публіка. І ось це була справжня нагорода.

Я думаю, так було завжди. Де б не виступав Вірський — за його життя скрізь був успіх. Це видно і в старих фільмах, і в хроніці, і сьогодні в інтернеті. Це все можна подивитися й переконатися. Це правда. І для мене велика гордість, що я був частиною цього колективу.

Знаєте, я вже двадцять п’ять років на пенсії, а душа й досі горить, і серце пам’ятає.

ГРЕГОРІ: А все ж, якщо говорити про ваше особисте досягнення в колективі — у цій команді, хотів сказати, однодумців, хоча не впевнений, що всі там були однодумцями... Ви ж Вірського уже не застали, правда?

ОЛЕКСАНДР: Ні, я був у п’ятому класі, коли він помер.

ГРЕГОРІ: Ну от, тоді що можна вважати вашим особистим досягненням у цьому ансамблі?

ОЛЕКСАНДР: Найвищим досягненням? Знаєте, я отримав багаторічне задоволення від тієї справи, якою займався. І це — безцінно. Тепер, із відстані часу, я можу це порівняти й усвідомити. Тут, у Канаді, мені довелося багато років працювати не за покликанням. Життя було непростим. Я важко працював фізично. В ансамблі Вірського я також багато працював фізично, але це була зовсім інша праця — вона давала радість. Така втома — щаслива. Те задоволення, яке я отримував там, я тут, у Канаді, не відчував ніколи. Хіба що пізніше, коли почав власний бізнес — теж творчий, хоч і зовсім інший.

Я прожив у ансамблі двадцять років і за цей час отримав неймовірну насолоду — від сцени, від глядачів, від оплесків, від того, як після концерту люди підходили, дивилися на тебе з повагою, із захопленням. Здавалося, що ти — унікальний, що таких, як ти, немає. Хоча в нас усі були талановиті. У колектив потрапляли лише найкращі. Але коли ти молодий, думаєш: «Я — найкращий». І, знаєте, це правильно. Артист повинен так думати. Це не зарозумілість, це — амбіції, але здорові. Не ті, що принижують інших, а ті, що змушують рости. Адже ти несеш культуру, ти представляєш свою країну. Люди дивляться, просять: «Навчи, покажи».

Цим я, власне, і займався у перші роки тут, у Канаді, серед української діаспори. Я викладав, створив невеликий дитячий колектив — недовго, але з душею. Проте тут дещо інші цінності, і мені довелося заробляти гроші, щоб утримувати сім’ю, дім, дітей. На танцях вижити було важко, тому я пішов працювати на будівництво.

Але знаєте, я радий. Бо в житті я відчув усе — і щастя, і горе, і радість, і розчарування. Зараз я самодостатній, у мене гарне життя, і я ні про що не шкодую.

Я дуже вдячний Павлу Павловичу Вірському й ансамблю, бо якби не цей колектив, я, можливо, ніколи не опинився б у Канаді. Хоч Україну я люблю всім серцем — це моя Батьківщина. Переживаю за неї, допомагаю, чим можу. У мене в родині воюють: племінник, чоловік сестри — вони вже три з половиною роки на передовій, просто «на нулі». Дай Боже, щоб у них усе було добре.

Тому я дуже вдячний своєму життю. І особливо — за те, що в ньому був ансамбль Вірського.

ГРЕГОРІ: До речі, я згадав одну цікаву річ. На якомусь великому засіданні — не пам’ятаю вже, з якого приводу, здається, до чергового ювілею Радянського Союзу — виступав Щербицький. І, як завжди, перелічував досягнення України: хлібороби, шахтарі, суднобудівники, рибалки, нафтовики — загалом, стандартний набір. А потім наприкінці каже: «Ну і, звісно, не можу не згадати ансамбль Вірського та футбольну команду “Динамо”».

ОЛЕКСАНДР: Абсолютна правда. Це були два діаманти України. Розумієте, у свій час на базі київського «Динамо» фактично формувалася збірна СРСР з футболу. Слава Богу, Лобановський зробив велику справу — ви ж знаєте. І це також — наша гордість.

До речі, у нас були дуже теплі, дружні стосунки з київським «Динамо». Інколи ми зустрічалися — бувало, разом проводжали на пенсію друзів. І от за одним столом сиділи і ми, і хлопці з «Динамо». Це були неймовірні зустрічі. Я навіть не можу передати словами, яка там була атмосфера. На жаль, багатьох уже немає серед живих, але я досі шкодую, що тоді не було відеокамер, щоб усе це зафіксувати. Там було стільки всього цікавого: ми танцювали, жартували, розповідали анекдоти, згадували минуле. Це було чудово. Справжнє свято.

ГРЕГОРІ: У мене таке питання. Ви згадали Ігоря Мойсеєва та його знаменитий ансамбль. А як ви, як професіонал, могли б оцінити різницю між двома колективами — ансамблем Вірського та ансамблем Мойсеєва?

ОЛЕКСАНДР: Дуже просто. Абсолютно просто. До речі, Ігор Мойсеєв, між іншим, народився в Києві, він українець за походженням. За волею долі залишився жити й працювати в Москві — але це не головне.

Різниця полягає ось у чому: ансамбль Мойсеєва — це ансамбль танців народів світу, а ансамбль Вірського — це ансамбль українського народного танцю. Ми виконували винятково українські номери.

Хоча, звісно, у радянські часи в нас теж були інтернаціональні номери — наприклад, знаменитий «Російський танець» під назвою «Утушка». Його поставив сам Павло Павлович. І я вважаю, що це один із найкращих номерів в історії ансамблю. У ньому стільки культури, стільки душі… Танок простий, але надзвичайно виразний. Музика — неймовірна, кожна пара має свій характер. Неможливо відірватися. «Утушку» приймали з захопленням у будь-якій країні світу. Це свідчить про те, наскільки талановитим був Павло Павлович.

Пізніше, вже за Мирослава Михайловича Вантуха, у нас також були номери дружби — наприклад, танець «Дружба», де виступали представники всіх національностей — символ Радянського Союзу. Це була вимога часу, і ми мусили це виконувати.

Що ж до ансамблю Мойсеєва — у них, безперечно, блискуча школа, надзвичайний професіоналізм, величезна працьовитість і фанатична відданість справі. Це великі майстри. Але підхід у них інший. У нас кожен танець — це маленька вистава. У нас є драматургія, розвиток, характер. І саме в цьому полягає головна відмінність ансамблю Вірського.

ОЛЕКСАНДР: У Мойсеєва, якщо взяти, наприклад, «Вечір у таверні» — то це просто вечір у таверні: ресторан, люди танцюють. Так, танцюють вони чудово, але це лише танці. Або, скажімо, «Грецький номер» — прекрасна постановка, красива музика, пластика, рухи — але це просто танцювальна естетика.

А у нас — «Про що плаче верба» — це не просто танець, це драма. Абсолютно сучасний номер про наше життя сьогодні. Це про війну. Про те, як молодий козак зустрів дівчину, покохав її, а потім почалася війна, і він пішов захищати свою землю й кохану. Він гине, але його друзі приносять додому його шапку і шаблю. А в фіналі, як символ того, що життя триває, з’являється маленький хлопчик — його син, якому передають ці символи. Україна ніколи не помре. Україна вміє боротися.

Звідки Вірський знав, що так буде? Він просто звертався до історії. Але історія має циклічну природу — вона повторюється. І зараз ми бачимо, що творить Росія. Розуму це не піддається.

Я, можливо, трохи перехвалив ансамбль Мойсеєва. Але мушу сказати чесно — у мене там були знайомі, і багато хто з них підтримує Путіна. Це неможливо прийняти. Це моральна катастрофа. Не можна бажати смерті таким, як ти сам. А вони бажають. І, більше того, здійснюють це. Тому зараз, мабуть, навіть не час порівнювати ансамбль Вірського та ансамбль Мойсеєва. Може, колись, коли мине час, ми зможемо зробити це спокійно. Але не зараз. Ми не хочемо дивитися в той бік.

Хоча вони постійно стежать за нами. Я бачу на YouTube, хто дивиться українські танці. Росіяни — постійно. Вони копіюють, крадуть усе. Якось я набрав просто: «Російський танець “Утушка”» — і бачу: 2023 рік, Донецьк, ансамбль танцю Донецька виконує нашу «Утушку» ансамблю Вірського! А там уже всі росіяни. Вони танцюють «російський танець». Крім того, я бачу, що вони переробляють і наші інші номери — козацькі, запорозькі.

Але «Утушка» — це не просто танець, це обличчя ансамблю Вірського. І воно було, є і буде. Такі танці, як у ансамблю Вірського, сьогодні ніхто не має і повторити не може.

Я вже згадував «Про що плаче верба», але ж у нас є ще «Бухенвальдський набат», «Ми пам’ятаємо» — це також воєнна тематика, теж сюжет. Є «Подоляночка», «Рукодільниці» — також сюжетні номери. У кожному — драматургія. Музика лягає ідеально, дія розвивається природно, є сенс.

Люди дивляться не просто на красивих артистів — хоча всі наші дівчата справді надзвичайні — вони стежать за дією, за історією. Це дуже важливо. І це — геніальність Вірського. Він досі живий — у своїх танцях, у своїй школі, у кожному русі, який повторюють нові покоління.

ГРЕГОРІ: Я не можу назвати себе великим знавцем цього жанру, але пам’ятаю: кожне повернення ансамблю Мойсеєва із закордонних гастролей завжди супроводжувалося розповідями про те, які нові танці вони там побачили і які постановки незабаром з’являться на наших концертах. У Вірського, наскільки я знаю, такого ніколи не було, правда?

ОЛЕКСАНДР: Абсолютно правильно. Я вам навіть більше скажу. Ансамбль Мойсеєва від початку був задуманий як колектив, що виконує танці народів світу. І, до речі, багато з тих номерів, які танцює ансамбль Мойсеєва, ставив не сам Ігор Мойсеєв. У нього було багато запрошених балетмейстерів. І ви маєте рацію — вони часто привозили номери з різних країн: з Греції, Іспанії, Болгарії, Китаю… Вчилися у місцевих колективів, потім адаптували, скорочували, щось змінювали — і створювали готову постановку.

ГРЕГОРІ: Тобто, по суті, це була певна калька, переробка?

ОЛЕКСАНДР: Так, саме так. Звичайно, Мойсеєв був надзвичайно талановитою людиною, ніхто не применшує його заслуг. У нього були блискучі музиканти, які вміли точно покласти рух на музику, і талановиті балетмейстери-репетитори, які відточували все до автоматизму. Це був високий рівень, без сумніву.

А ось Вірський — це зовсім інше. У нього все народжувалося зсередини — з українського духу, з самої природи народу. Ось, наприклад, танець «Рукодільниці». Це танець ткаль — дівчат, які тчуть полотно з різнокольорових ниток. Здавалося б, проста ідея: праця, ремесло. Але що придумав Вірський! Він знайшов неймовірний образ — як ці нитки переплітаються в русі, утворюючи візерунок. Дівчата — у строгих українських костюмах, нитки — різних кольорів, і коли це все в русі, народжується справжнє диво.

Я спостерігав за сценою з-за куліс — люди дивилися, роззявивши роти, з повними очима захоплення. А коли в фіналі з усіх цих рухів раптом з’являлося готове полотно — зал вибухав оплесками. Нічого подібного у Мойсеєва навіть близько не було.

А найцікавіше, що Вірський придумав цей номер просто на пероні! Це було під час гастролей, здається, у Китаї. Дорога була довга, поїзд часто зупинявся, і на кожній зупинці він виводив артистів на платформу, показував рухи, пробував, змінював. Потім у купе знову працював над деталями. І вже коли повернувся додому — номер був готовий.

Ось такий він, Вірський. Це не просто ім’я — це феномен. Один на мільйон.

ГРЕГОРІ: Ви знаєте, Вірський, звісно, геній. Тут важко сперечатися — та й сенсу немає. А скажіть, будь ласка, чи була критика Вірського в ті роки, коли він працював?

ОЛЕКСАНДР: Була, звичайно, була. Було все — і критика, і заздрість. Передусім заздрість. На жаль, це людська риса. І не тільки в театрі, не тільки в ансамблі — у будь-якому творчому колективі, та й будь-де: хоч у колгоспі, хоч на заводі. Її Величність Заздрість живе в кожній людині — у когось більше, у когось менше. Вірському заздрили. І заздрили страшенно.

Причому ще за його життя знаходилися люди, які дозволяли собі казати йому образливі речі просто в обличчя, при всьому колективі. Не буду називати прізвищ, але це були конкретні люди.

ГРЕГОРІ: Тобто, вибачте, ви маєте на увазі не зовнішню критику, не пресу чи чиновників, а саме всередині колективу? Але як можна заздрити Вірському? Вони ж виконавці, а він — творець.

ОЛЕКСАНДР: А от саме цього вони й не могли зрозуміти. Вони заздрили його таланту, його авторитету, його місцю. Хотіли бути на його місці. Але другого Вірського не буває. Він створював танці не просто як балетмейстер — він їх народжував. У нього завжди було кілька варіантів одного номера. Він міг за 10–15 хвилин придумати цілу сцену, видати три-чотири версії одразу. І цінував тих, хто швидко запам’ятовував рухи.

Його справжні учні — мої вчителі — розповідали, що на репетиціях він часто казав:
«Так, хлопці, завтра зробимо не той варіант, що сьогодні, а той, що був позавчора».
І всі хапалися за голови, бо треба було згадати, що саме було два дні тому. А потім через день він міг сказати:
«Ні, забудьте позавчорашній, давайте робити вчорашній».
І так постійно.

Він спостерігав, аналізував, відбирав найкраще. Це була неймовірна школа. Люди, які йому заздрили, думали, що зможуть зробити так само. Але не могли. І ніхто ніколи не зможе.

Коли я вперше почув цю історію від старшого колеги, я був шокований. Уявив, як це — почути подібні слова на свою адресу. Але Вірський поводився з гідністю. Він не сварився, не принижував у відповідь. Знаєте, що він зробив? Просто призначив подвійні репетиції. Так, щоб ті, хто говорив гидоти, ледве виходили з залу. Мудро, правда?

Хоча він міг вставити гостре слівце — усі знали його характер. Але він завжди тримав гідність. Його поважали, називали Патроном. Для більшості він був, як батько. Але все ж знаходилися ті, хто не витримував. Заздрість — страшна річ.

ГРЕГОРІ: А в нього були свої улюбленці?

ОЛЕКСАНДР: Були, звичайно, але не в тому сенсі, що «улюбчики». Улюбленцями були ті, хто працював не покладаючи рук, хто віддавався справі повністю. Він поважав трудоголіків, людей відданих сцені. Таких він підтримував — міг допомогти квартирою, словом, дією.

Ось, наприклад, був один артист — Речкалов, чудовий чоловік, на жаль, цього року він помер. Так от, у нього не було де жити. І Вірський віддав йому свій кабінет! Уявіть собі — він із дружиною кілька місяців жив прямо в кабінеті Вірського, поки той не «вибив» для них квартиру. Як назвати таку людину? Та це ж батько рідний! А Речкалов йому — ніхто, просто артист. Але Вірський умів цінувати людей, думав про них.

Ледарів він не визнавав. Міг прямо сказати: «Не вірю. Не те». Або: «Ти нам не підходиш». Але ніколи не принижував. І навпаки — якщо бачив талант, одразу казав: «Ти наш». Він був прямий, людина справи.

Якось йому хтось із партійних босів зробив зауваження просто під час репетиції.

ГРЕГОРІ: Вони що, приходили на репетиції?

ОЛЕКСАНДР: Авжеж. Курирували постійно. І от, уявіть собі, що зробив Вірський. Це була репетиція в концертному залі. Він розвернув увесь ансамбль спиною до залу, до глядачів, а сам перейшов на інший бік сцени. І ансамбль продовжив працювати — спиною до партійних чиновників. «Хай дивляться ззаду», — сказав він. Отакий був Вірський.

ГРЕГОРІ: І це не мало наслідків?

ОЛЕКСАНДР: Мало, звичайно. Йому тоді сказали щось на кшталт: «Ми тебе знімемо, покараємо...» — а він спокійно відповів: «Добре. Я можу поїхати, куди скажете. Але хто тоді працюватиме з ансамблем? Ви?» Через кілька днів той партійний начальник сам прийшов вибачатися. Йому, мабуть, пояснили: «З Вірським сперечатися безглуздо. Він талант. Геніальний. Те, що він робить, — правильно».

Так, були й ті, хто його не любив. Але, як я вже казав, — звичайна заздрість. Проста людська заздрість.

ГРЕГОРІ: Коли знайомишся з історією Вірського й ансамблю, вражає не лише масштаб особистості, а й час, у якому це все відбувалося. Адже ансамбль був створений, якщо не помиляюся, у тридцять сьомому році?

ОЛЕКСАНДР: Так, саме так.

ГРЕГОРІ: І от неможливо оминути одну важливу тему. Усі радянські республіки тоді перебували під суворим контролем — особливо в культурній сфері. Русифікація була повсюдною. А в Україні ярлик «українського націоналізму» могли повісити на будь-кого — письменника, актора, композитора. Усі пам’ятають, як ставилися до української мови, скільки годин її було в школі... Одне слово, ті, хто жив у ті часи, знають. А як це стосувалося ансамблю? Адже український народний танець теж могли вважати проявом «націоналізму», правда?

ОЛЕКСАНДР: Абсолютно правильно. Чудове запитання. І знаєте, в цьому навіть був певний чорний гумор. Нас іноді називали «російські артисти з України». Смішно, правда? Але так і було. Для них усі ми були — Раша, Раша, Раша.

ГРЕГОРІ: Це за межами Радянського Союзу?

ОЛЕКСАНДР: Ну, звичайно, це було тоді, коли ми їздили за кордон. Ми ж тоді казали — «за бугром». І ось де б ми не були — ансамбль «Сухішвілі» з Грузії, «Жок» із Молдови, ми, українці — усіх називали однаково: «російські грузини», «російські молдавани», «російські українці»… Розумієте? Для них усе це було — Совєт Юніон. А Совєт Юніон — значить Раша.

Але це було не зі зла, не від ненависті. Просто люди не розуміли. І, звісно, працювала пропаганда Радянського Союзу — що все це нібито Раша. Москва — центр, Москва — патрон. Усе інше — лише додаток.

Ось Прибалтика, наприклад. Навіть самі росіяни у радянські часи казали: «Прибалтика — то щось інше». Заїжджаєш туди — і відчуваєш, що це інший світ. Там був справжній європейський рівень життя. Найзахідніша, найкультурніша частина колишнього СРСР — це країни Балтії.

А в Україні все було інакше. Дух національної свідомості жив, але про нього не говорили вголос. Саме слово «націоналізм» тоді вважалося образливим. Лише вже в дев’яносто другому, дев’яносто третьому роках почали казати: «Хлопці, вже досить — говорімо українською».

Тому в мене два рідні мови — російська й українська. Мені байдуже, якою говорити. Я думаю обома. Тепер ще й англійською додається. Але жодного «націоналізму» в тому перекрученому сенсі, який зараз придумали росіяни, у нас не було.

Я скажу прямо: я — націоналіст.
Але що це означає для мене?
Я не хочу, щоб убивали українських дітей.
Я не хочу, щоб ґвалтували жінок.
Я не хочу, щоб убивали стареньких.
Я не хочу, щоб гинули наші солдати — молоді хлопці.
Я не хочу, щоб бомбили наші міста.

Я не хочу, щоб людей доводили до такої брехні, як зараз. Уже три з половиною роки триває війна, а я дивлюся в інтернеті — наші блогери спілкуються з росіянами, і ті кажуть: «Це Україна напала на Росію!» Ви розумієте, до якої міри треба зомбувати людей, щоб вони казали це нам, українцям, які щодня живуть під обстрілами?

Що це за «війна», коли вбивають дітей, старих, коли руйнують пологові будинки, школи, лікарні, мирні квартали? Це не війна — це фашизм.

Тому я і кажу: я — націоналіст.
Бо я проти вбивства людей.
Бо я хочу, щоб Україна жила.
Я хочу, щоб в Україні був мир.
І я впевнений — Україна стане однією з найуспішніших країн світу. Абсолютно впевнений. Європа рівнятиметься на Україну. Бо це найбільша за територією європейська країна.

Росія — це Азія. А Україна — це Європа.
І я вірю: після всіх випробувань і технологічного розвитку Україна підніметься.
Погляньте: наші військові вже створюють унікальні розробки. От, наприклад, нова ракета — «Фламінго». І назва чудова, і результат, я впевнений, буде гідний.

Я вірю, що ця ракета поставить жирну крапку у цій несправедливій війні.
Коли того вампіра Путіна не стане — просто у його лігві — тоді все це закінчиться.
І хай ніхто не каже, що Україна — «жебрачка».

Україна просто довірилася. Один невдалий президент занадто легко розпрощався з ядерним арсеналом. Якби не це… Якби ми зберегли свою зброю, якби не віддали літаки, якими тепер нас бомблять! Адже був підписаний меморандум. Гарантії. Але хто їх виконав? Ніхто.

Хлопці на фронті все бачать. Вони не сліпі. Вони розуміють, що потенціал України зараз не можна порівняти з російським — ні людський, ні промисловий. Але вони стоять.

А Росії допомагають Китай, Корея. То чому інші країни не можуть допомогти Україні? Чому? Адже це справедлива війна — за своє життя, за свою землю, за свій народ.

Україна бореться не за владу. Вона бореться за право жити. І вона переможе.

ГРЕГОРІ: Ну, тут з вами важко не погодитися, тим більше, що я, власне, поділяю ваші погляди.
ОЛЕКСАНДР: Дуже приємно.
ГРЕГОРІ: У мене все ж останнє, коротке запитання: у чому різниця між Ансамблем Вірського — тим, що існував за життя Павла Павловича, — і нинішнім Ансамблем імені Вірського?

ОЛЕКСАНДР: Це складне запитання — і довге, але я спробую коротко. На жаль, я не працював за життя великого генія Пала Паличa Вірського. Не встиг. Але я знав багатьох його учнів і особисто спілкувався з його вдовою, з якою у мене були дуже теплі, дружні стосунки. Я вдячний долі, що мав можливість працювати з нею — вона стала для мене справжнім учителем.

Що стосується Ансамблю імені Вірського, то слід віддати величезну шану Мирославу Михайловичу Вантуху. Саме він зумів зберегти це багатюще надбання Пала Паличa. Адже втратити такий колектив дуже легко. Дуже. Після відходу таких особистостей колективи часто просто розпадаються — люди розбігаються.

Але в ансамблі залишилася чудова студія, яку створив ще сам Вірський. Вона готує кадри для головного складу. Діти приходять туди з раннього віку і навчаються чотири роки — не просто танцювати, а розуміти сутність українського танцю, його характер, ритм, емоцію.

Звісно, таких постановок, як ставив Вірський, сьогодні немає. Поки немає. Але його програма живе. І вона й досі знаходить відгук у глядачів, залишається сучасною. Адже кожне покоління відкриває ці танці заново. Для когось вони — відкриття. І це прекрасно.

Ці номери — як картини Рембрандта, як поезія Шевченка, як драма Лесі Українки. Це класика.
Павло Павлович Вірський — класик українського мистецтва.
Він — безсмертний.

ГРЕГОРІ: Ну що ж, дякую. Дякую, що прийшли. Дякую, що розповіли.
ОЛЕКСАНДР: Дякую, що запросили.
ГРЕГОРІ: І я хочу нагадати нашим глядачам, що сьогодні у нас у студії був Олександр Бородуля — соліст Ансамблю імені Павла Вірського.

​

​